§310
Чому не українською?
11 марта 2019 года
Я народився у 1986 році у Києві. Українська була моєю першою мовою. На початку дев’яностих, в той час, коли мої батьки робили все можливе й неможливе для того, щоб прогодувати нас з братом, працюючи у дві зміни, моїм культурно-патріотичним, з елементами радикального націоналізму, вихованням займалася бабуся по маминій лінії. Свій перший тризуб на чорно-червоному тлі я вишив хрестиком у 1990 році. Напередодні незалежності ми з бабусею відвідували усі масові протестні заходи. Я бачив, як по Щербакова в місто заходили танки та бронетехніка. Я пам’ятаю, як вперше тримав на мітингу біля Республіканського стадіону жовто-синій стяг. Я пам’ятаю білі намети на майдані.
У вересні дев’яносто першого в дитячому садку на уроках малювання я вчив своїх одногрупників малювати на хвостах літаків тризуб замість червоної зірки і пояснював, що саме сталося з нами наприкінці серпня.
В шість років я досконало вивчив повний текст гімну, про існування якого ви може й не чули. Це той, де “Чорне море ще всміхнеться і Дніпро зрадіє”. А? Сюрприз? Я часто вставав о шостій лише заради того, щоб почути його по радіо. В мене була окрема аудіокасета з ним.
Я оволодів російською та англійською. В школі вивчав французьку. Влітку дев’яносто сьомого в мій лексикон увійшли три сотні слів з мови іспанської. Я трохи мовлю по-польску та із задоволенням читаю тексти білоруською.
Для мене мова – це засіб передачі інформації, а не елемент самоідентифікації. Я не відчуваю потреби відмовляти собі в користуванні протоколом TCP/IP через те, що ним широко користуються у Росії. “Своїх” я розпізнаю в інший спосіб. Для мене людина – це інтелект, принципи та ідеали, а не мова і паспорт.
Я не вважаю себе космополітом. Я на 101% українець. Але моя базова мова самовираження – російська. Цією мовою я думаю, цією мовою я люблю.
У нас своя російська. Ми кажемо “буряк” замість “свекла”, “бровка” замість “поребрик”, питаємо “какой оператор” замість “какая связь”, “снЕжки” замість “снежкИ”, зрештою “даблчиз меню”, а не “комбинированный обед с двойным чизбургером” (sic!). Вважати російську в Києві імпортною – абсурд.
Я хочу сказати всім тим, хто “я не розумію”, “мова окупанта” і “чому не українською” – для мене ви нічим не відрізняєтесь від громадян ДНР/ЛНР, які так прагли свободи від обов’язкових занять з української в школах, що тепер не знають, як дожити до весни.
І останнє — не вчіть мене бути українцем.
Я був українцем задовго до того, як більшість із вас народилась, і буду після, як частина з вас змінить громадянство на користь тієї країни, що її уряд запропонує вам жирніший соціальний пакет.
Дякую за увагу.